Герої
економічного
фронту

«Хтось скаже, що ми фотостудія. А хтось — що ми простір, у якому відбуваються події, де життя живе собою. Ми відкрилися рік тому — в карантин, тож ми щасливчики. Відтоді наша улюблена фраза: Wonder Space — це тисяча квадратних метрів суцільного задоволення.

Коли все почалося, стало ясно: звичної роботи не буде. Ми відразу почали перетворювати простір на прихисток. 24 лютого, у четвер ввечері, були готові тридцять місць. До суботи вже вся студія була у ліжках та матрацах.

Перші дні війни рахувалися за пів року. Дуже швидко в нас опинилося сто десять людей. Телефони не вимикалися. Потім вже дізнавалися, що наші номери могли підписуватися як «Нічліг Оксана» чи «Львів Головний».

До нас одразу почали приходити львів’яни, які хотіли допомогти. Вони приносили переселенцям продукти і речі — від трилітрової банки огірків до дитячої іграшки. Варто було опублікувати пост у соцмережах – і на ранок біля прихистку вже була машина з подушками, які збирали по навколишніх селах. Це просто неймовірно! В нас завжди були чергові, а на кухні постійно готувалася їжа.

Так ми проіснували до травня. А потім, коли пік минув, поступово стали повертати частину локацій для фотопотреб. І це був справжній сюр. Тут у нас іде фешн-зйомка, а тут наші мешканці в халатах і в капцях, діти, що граються у війну. Справжня комуналка!

Нині ми знов студія. Дехто з тих, хто мав у нас прихисток, сьогодні є частиною нашої команди. Ми починаємо все з початку. Замовлень, певна річ, набагато менше. Ще в грудні в нас все гуло, а зараз порожньо. Треба прийняти, що є обставини, які вище за тебе, а невдачі бувають важливішими за перемоги.

У вирішальний час ми взяли і зробили. Через Wonder Space пройшло більш як тисяча людей. Вони в нас не рятувалися. Вони тут жили. Ми всі разом — єдина wonder-сім’я.

Ми ні про що не жалкуємо. Якщо війна нас чогось і навчила, так це вмінню дивитися у майбутнє зі спокоєм. Страх зник назавжди. Адже хоч би що сталося, ми так само будемо надихати і творити».

«Півтора року тому я неочікувано навіть для себе придбав виробництво модульних будинків. Тоді в мене вже було три будівельних майданчики в Одесі, ще три — в Києві. Партнери мене не розуміли. Хотіли, щоб я займався тим, що вже є. А я відповідав: «Зачекайте — і ви переконаєтеся, що я правий».

Війна це довела. Коли я побачив пекло у Бородянці, повіз туди наш модульний будинок. Не знав там взагалі нікого. Дивлюсь, на вулиці стоїть полковник. Питаю в нього: «Можна я тут модульний будинок поставлю як зразок?» Він каже: «Тут — ні, а тут — можна».
З’ясувалося, пів тисячі бородянських сімей, які нікуди не поїхали, прямо зараз потребують даху над головою. Вони ночують у гаражах та підвалах. Але їм потрібне не просто житло. Їм потрібен новий сенс життя. І ми маємо їм допомогти. Зокрема — психологічно.
Так ми запустили кампанію #helpborodianka. Відомий телеведучий Ігор Кондратюк визвався бути нашим амбасадором. Ми активно шукаємо кошти донорів, щоб відновити громаду. Наша сила — в увазі.
Тим часом в Одесі все теж було неспокійно. Наше виробництво розміщувалося на військовому підприємстві. В сусідній цех був приліт. Того цеху не стало взагалі. А в нас — не стало вікон. Ніхто, звісно, не міг гарантувати безпеку. І ми почали думати про релокацію до Львова.
У Львові нас дуже добре зустріла місцева влада. Тут ми знайшли партнерів високого рівня. До війни я б навіть не повірив, що таке можливо. Нам по дорозі. В нас вже є ділянки та є проєкти. На вулиці Над Джерелом ми вже звели обладнані всім необхідним гарнесенькі гуртожитки для вагітних жінок та жінок з маленькими дітьми з числа внутрішньо переміщених осіб.
Ми усвідомлюємо: нині треба будувати краще, ніж раніше. Ми не маємо перетворити нові квартали на гетто. Якість важливіша за кількість. Це те, що шведи звуть «лагом» — розумною мірою життя. Це те, що дасть змогу людям знову стати щасливими.
Ви знаєте, в мене дуже велика родина. І я не хочу, щоб мої родичі розпочинали своє життя з нуля. Тому я роблю все, щоб країна перемогла. Іншого — немає».

«До мене 24 лютого їхали дві машини імпорту добрив. Все зупинилося, ніхто не знав, що робити. Це був повний шок. А ви ж знаєте, як кажуть у нас в сільському господарстві — один день весь рік годує. Продовольча програма країни — це також важливий фронт, бо і солдати, які воюють, мають щось їсти. І діти, і біженці — теж.

Кожен має бути на своєму місці. Там, де він компетентний, там, де його праця наближатиме нас до перемоги. Тож нам був потрібен холодний розум. У ті перші дні питання виїхати з України взагалі не стояло, адже у нас 220 молочних корів, яких треба доїти, годувати, заготовляти корми на наступну зиму.

Я рада що німецька міністерка пані Шульце приїхала саме до нас. Я могла з перших вуст, як власниця невеликого господарства, розповісти, скільки всього важливого мусять вирішувати українські фермери. Бог дасть погоду, і ти виростиш якісний урожай. Але його треба зібрати, висушити, зберегти, а потім – продати, налагодити експорт. Тому прямо зараз нам потрібна допомога. Фермер повинен мати впевненість, що врожай не згорить на складі й не висипеться на землю. Про це треба говорити. Треба діяти!

Так, для кожного аграрія його поле, його худоба — то теж фронт. І коли на твоє засіяне поле падає ракета, вирву від якої так повністю і не засипала земля з тридцяти самоскидів — ти не відступаєш. Думаєш: добре, що нікого з працівників не було в той час у полі, добре, що приземлилася тут, за 2 кілометри до першої сільської хати. Ми не здаємося тут, такі ситуації не ламають наш дух. Ми віримо в перемогу, ми виконуємо свою роботу. Як казала Леся Українка: «Так! Я буду скрізь сльози сміятись».

Звідки брати енергію для праці, коли навкруги війна, сум і сльози? Я беру її у полі — від землі, від сонця, від неба. З очей найрідніших. Ми маємо бути сильними і вірою та впевненістю заряджати близьких на перемогу».

«…І ось я розумію, що веду за руку сина в бомбосховище. Ми поспішаємо. А я навіть не можу відповісти, чи вдягла йому під джинси білизну. У вухах гуде сирена, очі мимоволі сканують небо, а в голові перша думка: «На нас летять винищувачі… Це війна, справжня війна…» Нас не вчили, як діяти в такій ситуації, та й, зрештою, до таких подій неможливо підготуватися, особливо якщо зовсім не хочеться вірити, що настала нова реальність.

У той день ми прийшли на роботу, і я побачила в очах працівників страх і запитання, на які тоді ще не мала відповіді. 

Щоб зібратися з думками, мені знадобилося три дні. У нас грузинський ресторан «Ахалі». Зазвичай у ньому позитивно, смачно й ситно. Трохи гамірно. А раптом стало тихо. Я оглянула запаси, зв’язалася з постачальниками. І зрозуміла, що просто не маю права допустити, щоб усі ці продукти зіпсувалися, коли людям навіть хліба не вистачає.

Ми почали безкоштовно годувати комплексними обідами волонтерів та переселенців, часто приходили хлопці з ТРО, поліції на гарячий суп чи просто випити чашку кави. Стали до ресторану знов заходити гості, більшість іноземців або випадкових перехожих. З команди залишилося менше третини людей – роз’їхалися… Зашивалися трошки. Щоб встигнути, я і картоплю чистила, і сама посуд мила, ліпили з дівчатами хінкалі, обслуговувала гостей. Такий темп хоч і втомлював, проте розвантажував голову від тривожних думок і точно давав новий поштовх для команди працювати попри все.

Прибували переселенці. Шукали роботу. Ми брали — хоч і без досвіду. Вчили, можна сказати, жили з ними поруч на кухні. Хтось зміг, а хтось — ні. У той час в нас було багато новеньких з Харкова. Раз один забігає і питає здивовано: «Там гість котика просить, де взяти?» Ми сміємося, даємо плед, пояснюємо про коцик.

А на Великодній тиждень ми вирішили запросити всіх охочих до спільного випікання пасок, щоб відправити нашим воїнам. Зробили клич у соцмережах, інформацію підхопили також радіо та ЗМІ. Тож зібралося нас дуже багато, щодня приходило майже сорок жінок, іноді з діточками, переважно вимушено переселені. Хтось цікавився рецептом, хтось вперше замішував тісто. А рецепт паски дуже простий. Головний інгредієнт — це любов. 

Тоді виявилося, що спілкування нині надважливе. Разом за три дні ми спекли більш ніж триста пасок, дітки малювали писанки. Слухали українські пісні, ділилися історіями про війну, теплими спогадами з дитинства, багато обіймалися та підтримували одне одного.

П’ятиріччя нашого ресторану ми відзначили благодійним розіграшем спільно з одним із львівських волонтерських штабів. Тож подарували 5 сертифікатів на річний запас хінкалі нашим гостям, хто підтримав донатом збір на моноокуляри для хлопців ЗСУ. 

Нині кожен взяв свій фронт. Кожен взяв свій напрямок. Є у світі багато країн, які сьогодні відкриті для українців. Але жити нам тут, де наше серденько. Жити, любити і перемагати».

«У нашій компанії всіх поєднує спільна ідея — хочемо стати новим стандартом комфорту в оселі чи офісі. Віримо, що скоро наш пристрій стане невід'ємною частиною під час будівництва нового житла — таким самим, як, наприклад, вимикачі чи лампи для освітлення.

Стартап розпочинали вдвох із партнером. Три роки тому в нас була лише кавова машина та борд для маркерів. Сьогодні маємо розумний офіс, в якому працюють 25 фахівців. Згодом наш пристрій почали встановлювати не тільки в житлових будинках, а й у готелях, ресторанах і теплицях. Несподіванкою для нас було те, що його використовували для керування світлом в одному з найпопулярніших нічних клубів Львова.
Ми відточували наш продукт в Україні та активно готувалися виходити на європейський ринок. 24 лютого змінило наші плани. Головним завданням було зберігати спокій і вирішити, що робити далі. Ми досвідчені інженери, тож розуміли, що станемо у пригоді нашим військовим.
Перше інженерне завдання ми отримали в перший день повномасштабної війни. Був консенсус — ми маємо віддати всі сили. Часом ми, як і більшість українців, працювали цілодобово. Наша діяльність була схожа на гру розумів: сучасні технології проти радянських, на яких базується зброя загарбників. Після перемоги ми обов’язково розкажемо про це детально.
Наша щоденна рутина дещо змінилась, але ми продовжували працювати. Бізнес стикнувся зі значними викликами. Ми усвідомлювали, що розумний будинок сьогодні не є першою потребою для українців. До того ж від ракетних ударів росіян постраждав один із наших заводів-постачальників. Тож головним завданням стало втримати позиції на економічному фронті країни. Ми швидко спрямували наш відділ збуту та маркетингу на ринок ЄС. Це Польща, Словаччина, Латвія, Литва. В нас уже є перші експортні контракти. Вже зараз і ринок України почав відновлюватися, наше обладнання стало в пригоді, адже воно цілком і повністю Made in UA.
Я — українець. Наша компанія, як і наш народ за свою історію, завжди з честю проходила різні випробування. Ми стійкі, сильні та єдині. Ми ніколи не здамося і зараз повинні добре виконувати свою роботу — це наш обов’язок».

«Я сам росіянин за походженням, щоб ви знали. До Луцька переїхав із Ростова-на-Дону. В мене дружина — українка. Шестеро моїх дітей — українці.

24 лютого наш Луцьк бомбили тричі. Зранку зайшов у телефон — там все червоне: війна! Я поборов власний страх і відразу почав психологічно працювати з командою. Треба було розібратися в ситуації, а потім — сказати людям, як ми маємо вчинити. Я ніколи нічого не раджу, якщо сам цілком не впевнений. Переконаний був лише в одному — мусимо діяти.

Частину компанії я відразу перевів на волонтерство. Персонал «Сімейної фортеці» горів бажанням допомагати. Ми почали евакуювати людей із зони бойових дій. Звідусіль — зі Сходу, Півночі та Півдня. Для цього закупили десять двадцятимісних мікроавтобусів «Спринтер». Відправляли, наприклад, до Чернігова продуктові набори та медикаменти, а на зворотному шляху везли людей. Постраждалих приймали тут, у Луцьку. Кожному намагалися допомогти індивідуально.  

Будівельний бізнес нині у важкій ситуації. Будівельники кажуть, що роблять. Але, насправді — доробляють. У найліпшому разі — це 30% обсягів мирного часу. Я зрозумів, що чекати на щось не варто. Ми переорієнтувалися на створення модульних будинків. Перевагою нашого проєкту є спрямування на потреби людей з обмеженими можливостями. Зараз презентуємо план міжнародним фондам. Ми порахували, створення одного такого об’єкта дає роботу 3000 працівників. Усі ці гроші підуть в економіку України. Сьогодні модульні будинки будуть слугувати переселенцям, а після перемоги перетворяться на реабілітаційні центри.

Я ніколи в житті не працював так, як під час війни. Звісно, важко. Але я молюсь, і Бог дає мені сили. Я ніколи не складу руки».

«За тридцять років бізнес-кар’єри я пережив щонайменше чотири кризи. Звичайно, на війну майже ніхто з нас не чекав. Але досвід привчив бути антикрихким та адаптуватися.

Ще п’ятнадцять років тому на виставці у Відні я вперше побачив концепти пересувних містечок. Відтоді вивчав та досліджував відповідні технології. В Україні почалися бойові дії. Тисячі вимушених переселенців гуртувалися по спортзалах у некомфортних умовах. Потрібно було шукати швидке рішення тут і зараз. Модульні будинки — ідея, яка розв’язує цю проблему.

Наші модульні будинки з дерева — це економічний, екологічний та енергоефективний підхід. Навіть більше, позбавлений зайвої бюрократії. Щоб їх звести, не потрібен дозвіл на будівництво. Треба лише згода власника вільної ділянки, а їх вистачає навколо будь-якого міста. 

Я зрозумів, українським виробникам модульних будинків варто об’єднатися. Самотужки важко отримувати сертифікацію, просувати власні послуги на ринку та залучати міжнародні гранти. Нині ми створюємо цілий галузевий кластер, консолідуємо зусилля найкращих компаній. Всі вони представлені на нашому онлайн-маркетплейсі. Кластер зможе гідно представляти Україну на світових майданчиках. Українське — це сучасне та якісне. Нашу продукцію вже купують у Британії і Нідерландах. Чому не збільшувати масштаби? Нині ми створюємо нові робочі місця та платимо податки державі. Ми — на економічному фронті. Всі працюють з подвійною мотивацією. 

Ми можемо сміливо дивитися війні в обличчя, бо знаємо, що переможемо. Наша власна сила має давати силу тим, хто нас оточує: рідним, друзям, партнерам. Приклад для мене — наші хлопці та дівчата на передовій. Вони не бояться нічого».

«Я дізналася про війну вранці. Без паніки, я не маю права на неї — це перше, про що я подумала. В мене четверо дітей. У мене п’ятдесят співробітників. Я маю їх заспокоїти. Вони розраховують на мене та на мою підтримку

Того тривожного дня працівники були розгублені. Я сказала їм, що нікуди не поїду, ми виробництво не зупинимо. В мирний час наша компанія шила корпоративний одяг для ресторанів та готелів, а також інший текстиль для таких компаній. Мені завжди подобалася сфера гостинності. Я цим жила. Але ворога гостинно ми зустрічати не збиралися.

Розгорнулася мобілізація. Ставили блокпости. Друзі записувалися в ТРО. Всім потрібен був одяг. Ми почали шити. Безоплатно. З того, що було, навіть із клаптиків. Немає значення, який колір — термобілизна, балаклави, спальники. Щодня до Львова прибували вимушено переселені українці із зон бойових дій. Вони залишали домівки в чому були. Їм ми теж шили найнеобхідніше.

Але бізнес має заробляти. Виробництво — функціонувати. Я маю сплачувати податки та розраховуватися за комунальні послуги, вдосконалювати процеси і створювати додаткові робочі місця. Мої працівники— отримувати зарплатню, щоб годувати дітей. Усі вільні резерви ми витратили на закупівлю тканин військового призначення. З усіх куточків світу нам передавали зразки військового обмундирування. Ми вивчали кожну кишеню, кожну найдрібнішу деталь. Хотіли, щоб наша українська форма була найкращою. Весь березень ми вдосконалювали власні моделі. Нині створюємо костюми, дощовики, футболки, головні убори. З честю вишиваємо на них літери ЗСУ.  

Військові цінують наш одяг за зручність та надійність. Розповідають про нас побратимам. Сьогодні стільки замовлень, що ми постійно розширюємо штат, залучаємо до роботи й вимушено переселених осіб. А ще — ділимося  замовленнями з іншими українськими швейними майстернями, які залишились без роботи. Бо зараз серед українського бізнесу немає конкуренції, ми всі, мов нитка з голкою — працюємо заради спільної мети.

Бути підприємцем — означає контролювати страх. Ми маємо вберегти від нього своїх людей та бути прикладом для них».

«25 років тому ми починали з братом у Рубіжному на трьох верстатах. Він в’язав, а я — шив. Потім стали брати людей, бо чотирма руками багато не впораєш. У 2017-му ми купили та відремонтували нове велике приміщення. В нас було 162 працівники, майже сотня машин. Наші шкарпетки та панчохи носили не тільки українці, а й чехи, голландці, іспанці. Ми закупили нове високотехнологічне обладнання для запуску спортивної лінії шкарпеток.

Сподівалися, що війна не почнеться, все обійдеться. Але трапилося як трапилося. Ми нічого не змогли вивезти з Луганщини. Згоріла сировина. Згорів швейний цех. Згоріли навіть печатки та установчі документи. Все, що не знищили ракети, було пограбовано. В нас залишилися лише борги перед банком. 

Плани частково перебратися до Львова мали ще до вторгнення. Приглядали приміщення, хотіли диверсифікувати ризики, але, як бачите, не встигли. З нами релокувалися фахівці. Нас єднали знання та бажання працювати. Це немало. Тому вперто вирішили відроджувати своє, незважаючи на пережите. 

Нас підтримали і постачальники, і клієнти. Перші були готові чекати оплату, інші — дорожче закуповувати. Партнери нам надали безвідсоткову позику. Ми замовили китайське обладнання. Отримали грант від донорів на оренду приміщення. Нині облаштовуємо у ньому проводку та вентиляцію, встановлюємо компресор. Міська адміністрація також допомогла — надала сім’ям працівників гуртожиток для проживання. Коли запустимося, це дасть нам змогу триматися на плаву, платити зарплатню людям. 

Вся наша сировина — з-за кордону. Дуже ускладнилася та подорожчала логістика. Тижнями чекаємо контейнери з румунської Констанци. Сьогодні важко утримувати конкуренцію. Будемо відверті, на ринку всі не виживуть. Нині немає можливості працювати «на склад». Ми вимушені відмовитися від частини асортименту, виробництва власних марок та сфокусуватися на обслуговуванні замовлень. Це дасть нам оборотні кошти. 

Найболючіше — не втрата стін, а втрата людей. Саме відповідальність за людей спонукає йти далі. Рубіжне зруйновано. Але не може бути зруйнована справа нашого життя». 

«Наша мережа працювала, навіть коли почали падати бомби. Ми пекли хліб під звуки сирен. Єдина пекарня «Ваш ЛАВаш», яку ми вимушені були закрити, була в Сумах. Місто палало. Тепер у Львові пліч-о-пліч з нами працюють сумчани.

Війна прибирає напівтони. Всі розуміють, де зло, а де добро. Здолати війну ми можемо лише єднанням. Сьогодні всі українці єдині — і на фронті, і в бізнесі. У перші дні ми згуртувалися з п’ятьма іншими пекарнями. Коли Київ стояв у облозі, ми щодня передавали туди вагон свіжого хлібу.

Звичайно, зараз вже легше. Я відчуваю велику довіру між нами. Велику здатність до співпраці. Все це дає можливість бізнесу розвиватися. А коли бізнес розвивається, я можу безкоштовно годувати військових. Брати на роботу хлопців та дівчат – переселенців. І хоча б пекти наш новий батон «Добрий вечір, ми з України». Люди беруть цей батон у руки, відчувають його тепло й усміхаються.

У житті потрібно робити правильні речі. Я вірю, що справи мають запах. Добрі справі пахнуть хлібом. Наша перемога буде пахнути хлібом».

«Ми — з Бучі. Жили біля Гостомельського аеропорту. Нас почали бомбити в перші ж години. Я зібрала дітей і швидко поїхала. Наш бізнес з виробництва косметики залишився там. Тоді ніхто не думав, що Буча місяць буде в окупації. Місяць в окупації — вічність. Ми змогли вивезти залишки обладнання лише після звільнення. Наш офіс та лабораторію в Бучі повністю розгромили. Збитки — мільйонні. Не те що мікроскопи — серветки пограбували. Вони з’їли навіть косметику.

Косметика, яку ми виробляємо, звичайно, несмачна. Але її дійсно можна їсти. Адже вона виключно натуральна, ідеально чиста, з українських рослин. Сім років тому я почала з нуля наш родинний бізнес, бо мені був потрібен найкращий крем, який я ніяк не могла знайти. А сьогодні в нас є великий сайт з продажів власної продукції.

Ми перебазувалися саме до Львова, тому що в нас уже було тут два магазини. Я не можу навіть хвилини сидіти без діла. На новому місці з тих запасів, що були, відразу приготувала сухий шампунь. Першу партію негайно відправили на фронт. Нині доправляємо туди і загоювальні мазі. Війна повністю змінила цінності. З родиною ми інвестуємо у відновлення нашого бізнесу. А кошти, що залишаються, передаємо на дрони та тепловізори.

Vesna завжди була суто українським брендом. Я не уявляю себе без українців, без України. Не мислю життя за кордоном. Наша Україна — це щедрість, натхнення, краса і багатство. Україна — безумовна любов».

«Наша пральня Crystal орієнтована на готелі в Яремчанській, Ворохтянській та Поляницькій громадах. Ми позиціонуємо себе як пральню сучасного типу, адже використовуємо новітнє промислове обладнання та сучасні технології. Crystal — це підприємство, яке протягом кількох годин може випрати, висушити, випрасувати, скласти та доставити чисту білизну до готелю, щоб там її могли вчасно замінити для своїх гостей. Саме тому ми цілодобово працюємо щодня. А наше обладнання і транспорт дають нам змогу швидко та якісно обслуговувати клієнтів.

За останні 100 днів наш колектив став згуртованішим. Ми працювали вже 24 лютого, бо я розумів, що наша справа надважлива. Ми як медики або пожежники. Ми — санітарна служба. Клієнти нам довіряли в мирний час, тож ми не мали права підводити їх під час війни. Саме про це я сказав колективу. Зізнаюся, було дуже важко підібрати правильні слова в цій ситуації.

Дуже швидко стало зрозуміло, що пральня матиме ще більше роботи, ніж зазвичай. Готелі були переповнені, відкривалися заклади соціального прихистку. Ми змогли швидко адаптуватися і до збільшення кількості клієнтів, і до ускладнення логістики. Радіус нашого обслуговування був 100 кілометрів, а став 400. 

Люди тікали від війни, знесилені добиралися у відносно спокійні регіони по кілька днів. У горах вони почувалися більш захищеними. Їм надавали прихисток у приміщеннях ліцеїв, санаторіїв, у готелях та домівках. У закладах, які пристосовували для тимчасового проживання, не було ліжок, матраців, постелі. Тож я звернувся до клієнтів: ми зібрали зайву постіль у готелях та передали її  для проживання вимушених переселенців. Уже за тиждень після поселення людей стало зрозуміло, що прати та сушити білизну з соціальних закладів немає де. Мова йде про тисячі людей, тонни білизни. Ніхто не був готовий до такого розвитку подій. Тож ми взяли на себе цей обов’язок і виконуємо його досі, звісно ж, безкоштовно.  

Але це далеко не всі зміни в нашій роботі. Десь на третій-четвертий день російського вторгнення до нас звернулися з новим запитом: прати спецодяг для підприємств критичної інфраструктури. Ми не мали права відмовити, проте поставало питання запасу пральних засобів, яких вистачало лише на два тижні у звичному режимі, а в наднормовому — на кілька днів. Наш постачальник мав головні склади біля Києва, у Василькові. За декілька кілометрів від них ішли запеклі бої. Нам сказали, що склади цілі, сторожі живі, потрібно шукати транспорт і їхати. Ми домовилися з власником вантажівки, щоб забрав 22 тонни наших пральних засобів. Водночас було багато запитів на доставку гуманітарних вантажів на Київщину, тож усе склалося. Зізнаюсь, я дуже хвилювався за водіїв, адже вони їхали й чули постріли, а машина навіть зламалася. Тоді ніхто не думав про перевитрати, адже головне, заради чого люди ризикували, було забезпечення безперервного робочого процесу як пральні, так і критичних підприємств у підсумку. 

Сьогодні багато людей змінили звичну сферу діяльності, щоб наближати нашу перемогу. Я не знаю тих, хто б не захоплювався українськими військовими. Вони захищають нас, наші домівки та сім’ї, розуміючи, що можуть не повернутися. Тож ми зобов’язані бути їм надійним тилом, допомагаюч

«Десять років тому ми починали буквально з двадцяти соток — вирощували саджанці. А потім вирішили перейти на ягоду: лохину, суницю, полуницю. «Грона Захід» крок за кроком розширювалася. І нині в нас велика територія — близько семи гектарів. Ми мали навіть фермерський магазин у Львові, у Франківському районі. Але 24 лютого все змінилося.

Навесні через війну ферма занепала. Всі наші ланцюжки перервалися. Частина нашого господарства розміщувалася у селі Макарів на Київщині, що потрапило під жорстку окупацію. Росіяни знищили інноваційну зрошувальну систему, якою можна було керувати через супутник.

Ми не могли відправляти свою продукцію ні на схід, на південь, як це було зазвичай. Одного дня майже зовсім не стало дизпалива. Проблематично було вивезти полуницю — продавали її прямо з поля. Добрива ми закупляли у Сєвєродонецьку. Навіть не уявляємо, що з цим виробництвом зараз. 

Фінансові питання також загострилися. Ми фермери. Тож гроші мусимо вкладати негайно, а прибутки з них отримуємо лише через рік. Кошти маємо розподіляти так, щоб закрити зимовий період, коли все зупиняється. А ще їх має вистачити на весну, коли робота вже є, а заробітків ще немає. Невизначеність впевненості не додає.

Проте найважче у нашому бізнесі — це збирати колектив у сезон. Люди завжди шукають, де краще. Керуються чутками. Новачків, звичайно, треба навчати. Працівники мають постійно пристосовуватися одне до одного. Навіть одна людина не на своєму місці може загальмувати всіх. І кожного сезону все по-новому. У цьому році особливий виклик — забезпечити гідну та справедливу заробітну платню.

Зараз всім непросто: і нам, і сусіднім фермам. Але ми не маємо права впадати у відчай. Якщо не працювати — все заростає, а трава стає по пояс. У ній — не розгледіти стежку. А ми маємо завжди бачити шлях. Він веде нас тільки вперед.

Сьогодні «Грона Захід» переходить з роздрібної моделі на гурт. Під це ми змінюємо систему управління та активно освоюємо нові агротехнології. Наша ціль — максимально ефективно використовувати всю площу, яку маємо. У планах — вийти на продаж саджанців полуниці високоякісних сортів. Міркуємо над впровадженням тепличного бізнесу. Це дасть змогу завантажити підприємство взимку. 

Зупинятися нам не можна. Ми маємо відродити господарство. Зробити його кращим, ніж воно було до війни. А перше, що ми зробимо після перемоги, — виспимося». 

«Я з братом Юрієм є співвласниками господарства «Лісова Поляна». Його заснував наш батько майже двадцять років тому. Тоді ми займалися зерновими. Але клімат змінився. Тепер на Львівщині можна культивувати і соняшник, і сою. Запит на них диктує ринок. Також сіємо кукурудзу, ріпак, пшеницю.

За освітою я юрист-міжнародник, перекладач з англійської мови. Попрацював за фахом з десяток років, але з часом зрозумів, що папірчики — не моє. Я завжди хотів створювати щось справжнє, матеріальне — займатися на землі, як батько. Саме тут є можливість нести благо людям, радіти улюбленій справі.

Коли розпочалася війна, відразу почали з’являтися відео і фото спалених, розбитих фермерських господарств, знищеної техніки — не можна було на це дивитися без болю в серці. Це додало бойового духу. Рішення було одностайним. Країні потрібна їжа. Економіка має працювати. І ми з нею теж. Ми тут народилися. Вклали свою душу в кожен гектар землі. І ми будемо стояти тут до останнього. Обов’язок кожного — бути корисним на своєму місці.

Інфляція, дефіцит палива та добрив — це проблеми, які виникли відразу. Були заблоковані одеські порти. Відповідно гостро постали питання збуту. Ціна на пшеницю знизилася, а вартість її зберігання — зросла. Підійшов новий врожай, який треба було продати, щоб заробити на нову посівну. Все ускладнилося. Ми почали вивозити пшеницю у фурах до Польщі. Також не всі компанії-партнери через війну змогли нам надати насіннєвий матеріал у борг. Провести посівну кампанію вчасно цьогоріч було викликом, але вегетативний розвиток рослини чекати не буде.

Війна дуже сильно вплинула на наші плани, на інтенсифікацію нашого господарства. Хотілося побудувати свою сушарку, збільшити кількість складських приміщень, поновити техніку. Ці напрямки довелося скоротити. Але, як кажуть, українському фермеру — або засухо, або замокро. Є розуміння, що ніхто тобі не принесе валізу грошей  і не скаже: «Це тобі, користуйся просто так, можеш не повертати».

Все залежить лише від нас самих. Зранку встаєш, організовуєш роботу, стежиш за тим, щоб все було злагоджено. Важливий — кожен. Якщо одна людина підведе, може пропасти весь день і все піде по вітру. Подекуди доводиться і самому ставати, наганяти, допомагати. Особистим прикладом показувати — наша справа потрібна Україні. Треба постійно створювати навколо себе сприятливі умови: своїм працівникам, своїм сусідам, своїм друзям. І тоді воно пошириться на всю державу.

Ми — аграрії. Час вимагає від нас терпіння та наполегливості. Ми маємо виховати в людях бажання працювати тут, на місці — на українській землі. Щоб вони могли гідно заробляти, щоб у них не було необхідності виїжджати за кордон. І тоді ми обов’язково переможемо. І саме тоді все точно буде Україна».

«Ми починали бізнес з того, що допомагали будувати молочні ферми та встановлювали там обладнання. А потім і самі стали фермерами. На самому початку в нас було лише дві корови. А сьогодні ми розводимо рідкісну для України породу Джерсей. Всього у нас 130 корівок. Серед них вже доньки та онучки тих, що ми колись привезли з Данії. Я вважаю — це найкраща порода. Вона дає більш поживне молоко, водночас сама споживає менше.

Коли почалася війна, ніхто не знав, що і як буде. В нас десятеро працівників. Майже весь час ми проводили разом на фермі, підтримуючи одне одного. В перші тижні повз нас ішов нескінченний потік автівок з людьми, що втікали від війни до Польщі. Ми намагалися допомогти їм чим можемо. Віддавали і молоко, і м’ясо. Переселенцями стали не тільки люди, а й тварини. Наш сусід прийняв у себе корівок з Харківщини, а ми ділилися з ними кормами.  

Тоді розпочалися збої з поставками комбікормів. Відповідно знизилися об’єми молока, а відтак – зменшилися і наші оборотні кошти. Проте весь час ми продовжували безперебійно постачати нашу продукцію на завод «Галичина», з яким давно співпрацюємо. В перші три місяці закупівельна ціна значно знизилася, а собівартість зросла. Виникли певні фінансові труднощі. Але нам вдалося мінімізувати свої витрати та залежність від імпорту. Нині закупівельна ціна на молоко вже повернулася до довоєнних показників. 

Наша робота непроста. Вона потребує багато часу і уваги 365 днів на рік. Але тваринництво завжди в плюсі. З одного гектара воно дає більший прибуток, аніж рослинництво. Господарства, що спеціалізувалися на зерні, на якому важко заробити у війну, бачать це і теж переключаються на молочне фермерство, пробують інвестувати сюди.

Цікаво, але цей час є ідеальним для розвитку. Комбікорми подешевшали через падіння цін на зерно. Натомість ціна на молоко потенційно може збільшуватися. Це дає можливість для розширення. Хочемо, щоб у нас було 400 корів. Звична окупність у молочному бізнесі — 8-10 років. Проте, на жаль, нині майже немає доступу до дешевих та довгих кредитів. 

Втім у нас багато планів. Ми мріємо про крафтове молочне виробництво. Ми стали сильнішими і ще впевненішими в тому, що робимо. Я вірю, що наша країна після перемоги стане економічно більш свідомою. А перемога України точно буде».

«Roomio є виробником індивідуальних меблів. Найчастіше ми співпрацюємо з дизайнерами — отримуємо від них проєкти або створюємо власні. В нас це виходить якнайкраще. Ми базувалися в Харкові, точніше, на Салтівці — районі, про який вже чули всі. Територія заводу, де ми розміщувалися, з перших днів війни постійно обстрілювалася. Нам дуже пощастило, що наше обладнання, інструменти та матеріали не постраждали і ми могли за місяць евакуювати виробництво.

Вже в кінці березня ми почали облаштовуватися на Львівщині. На той час туди перемістився центр економіки країни. Мене приваблював рівень безпеки та можливості розвитку. Спочатку ми переїхали вп’ятьох. Це були керівники відділів, які тимчасово мали працювати як звичайні робітники, виконуючи безліч функцій. Нині нас вже більш як двадцять. Частина людей приєднуються онлайн. Ми на 95% відсотків зуміли зберегти команду. Всі націлені на результат і мають великий рівень самостійності — це складова нашої корпоративної філософії. 

Ми витратили багато на релокацію та оренду. Але я був переконаний, що все буде гаразд і ми все відновимо. Ми вже виходимо десь на 80% обсягів виробництва і продажів порівняно з тими, що були в Харкові. Ми здатні допомагати армії і возити гуманітарну допомогу. В нас з’явилися експортні контракти. Невдовзі перший вантаж вирушить у Данію до Копенгагена. Отже, ми заводимо до країни валюту, що, звичайно, добре і для нас, і для України.

Довгострокове планування сьогодні втратило сенс. Все змінюється занадто швидко. Те, що потрібно від нас — це бути готовими до будь-яких подій. На нашому боці — наша репутація та наш досвід. Ми українці, тому звичні до викликів. Ми маємо витримку.

Після перемоги будь-який українській бізнес буде мати удесятеро більше потенціалу, аніж до війни. Купувати українське є етичним для всього цивілізованого світу прямо зараз. Так буде і надалі. Переконаний, на нас чекає стрімке економічне зростання. 

В основі нашої моделі — індивідуальність та унікальність. Нині наш час показати себе світові. Це час всіх українців»

«Я художник за фахом. Збирався викладати у Академії Мистецтв. Але вже двадцять років, як пов’язав себе з землею. Фермерство для мене — творчість. Землю перш за все варто розуміти та любити. З агрокультурою потрібно, навіть, розмовляти. Тоді вона відчуває господаря та дає добрий урожай. На нашій фермі «Каменяр» ми вирощуємо зернові та олійні. В нас більше тисячі гектарів.

До повномасштабної війни ми, як фермери, нічого не підозрювали, жили своїм життям. Коли розпочалося, вирішили засівати та обробляти по-максимуму, можливими і неможливими способами. Переважно — озимими культурами. Вони найкращі в плані врожайності, якості та закупівельної ціни. Ми всі розуміємо, що наші продукти потрібні не тільки нам, а й іншим країнам світу.

Раніше ми звозили продукцію на елеватори та отримували від трейдерів відповідну суму, на яку можна було відразу закупити добриво та пальне. Але на сьогодні розуміємо, що немає портів, немає доступу до моря. Стало важко всім. Зараз відбувається багато розмов. Я також мав кілька зустрічей в Європі. Будемо старатися вивозити наші зернові та олійні культури через Польщу і їхні порти. 

Непросто конкурувати з великими агрохолдингами. Ми намагаємося порозумітися на місцевому рівні. Великий холдинг, природньо, має  більше можливостей фінансових у порівнянні з меншими фермерами. Відповідно, в них база потужніша і вони швидше справляються з викликами. Вони постійно намагаються збільшити свій банк землі, десь нас “підрізають”.

Між тим, навантаження на землю в центральній та західній Україні, думаю, збільшиться. Площі, де велися справжні боїзасмічені снарядами, це тягне за собою жахливі наслідки.Засіватися ці поля не будуть ще довго, ми це розуміємо.  В мене якось тракторист Володя знайшов снаряд з Другої світової. Снаряд згнив та не здетонував. Але уявіть скільки часу пройшло.

Фермерам в України, звичайно, буде непросто. Треба буде трудитися 24 на 7. Але ми дивимось у майбутнє оптимістично, з позитивом. Український фермер ніколи не був слабким. Український фермер завжди був сильним. Попри розчарування, він завжди працював і працюватиме. Я не просто вірю, я знаю, що все буде добре».

«Я є єдиним власником «МІ І МЗС» і керую тут усім. Ми почали ще у 99-му році. На той час я був директором склозаводу в Стрию. Раптом з’явилась ідея виробництва ялинкових прикрас. Ми відкрили фірму і почали все робити на звичайній квартирі з чотирма художницями, а вже потім розрослись до цілого підприємства. Мабуть, це тому, що всі ми дуже любимо Різдво.

Цілий рік ми створюємо людям свято. У нас лише ексклюзив — тільки ручна робота. І дизайн також розробляємо власноруч. В середньому за місяць виготовляємо 5000 прикрас. Орієнтовані на експорт. Нині відправили зразки прикрас на Мальту та в Італію. 

Коли почалася повномасштабна війна, ми всі пішли у відпустку, але швидко прийшли до тями. Зателефонував американський партнер з Чикаго, що раніше замовив велику партію. Запитав: «Ти будеш мені робити?» Я відповів: «Звичайно, буду». І ми продовжили працювати, ніби нічого жодним чином не змінилося. Наш час вимагає терпіння.

У мене є принцип ведення бізнесу. Уявити собі дерево, що росло біля Стрию. Ніхто його не саджав, але зараз його зрубали. Це дерево можна продати як колоду, щоб швидко та легко заробити. А можна з нього змайструвати розписні витвори. І в цьому буде набагато більше цінності. Тож, щоб зробити якнайкраще, ми закуповуємо італійські фарби та німецькі лаки. В нас все сертифіковано за міжнародними стандартами. Наша продукція екологічна і коштує дорого. 

Хто не знає — той дивується, що чим ближче до Різдва, то менше в нас роботи. Листопад і грудень — «тихі місяці» для нашого виробництва. Натомість влітку ледь встигаємо виконувати замовлення. Цього року було так само. Але з’явилася нова велика проблема. У Європі через газовий шантаж росіян і надвисокі ціни на енергію призупинилися склодувні виробництва. Потрібне скло важко знайти і в Польщі, і в Німеччині. 

Збоку здається, що в нас казкова галузь. Але ринок дуже жорсткий. Ми маємо постійно розвиватися та перебувати у пошуку. Зараз працюємо над партією ялинкових прикрас із сюжетом про руський корабель, малюємо і українських бойових гусей. Багато актуальних тем  демонструємо саме у малюнках на іграшках.

Після перемоги на нашу країну чекає стрімкий розвиток. Ті ж американці у виробництві писанок або кульок не можуть досягти української якості. Світ цінує «Made in Ukraine». Світ цінує Україну».

«Мене звати Петро Ярославович Лелик. І фермерське господарство теж називається «Лелик». Наші землі знаходяться в населеному пункті Куликів. В 91-му ми з батьком почали вирощувати овочі. Потім додалася зернова група та молочне скотарство.

Інакшого для себе окрім сільського господарства я і не бачу. Я на тракторі з десяти років. Це дуже важка праця. Але не уявляю, що можна прокинутися, зранку прийти в офіс і хтось тобі там буде розповідати, що робити. Якось так.

Коли почалася війна, то перший тиждень перестав, навіть, зранку новини читати. Бо сльози наверталися. Не міг зосередитися. А треба було робити. Бо ніхто і не думав зупинятися. У нас є і тваринництво, а тут немає вихідних. Це годівля, доїння, прибирання круглий рік. Сьогодні воно дає 70% нашого валового прибутку.

Ціни на продукцію, звичайно, впали. Бо часом нікуди її дівати. Складів бракує. Почали будувати додатковий амбар, щоб було де зберігати зернові. Кукурудзу ще треба сушити, а вартість газу — космос. Говорили з сусідніми фермерами — цього року всі сіяли борщовий набір. Тому що з овочами легше. Їх можна збувати на місці.

 Проте, якщо порівнювати, тут нам про війну нагадують лише час від часу сирени. Ми близько до західного кордону. Нам простіше із паливом та запчастинами. Доїжджає все. Ми тут не відчуваємо того, що відчувають люди далі на Схід. В мене колега  — фермер з Харкова. Показував знищені росіянами корівники. Не знаю які й слова підібрати. Там корівки кров’ю стікали, мучилися. Не було кому їх, навіть, приспати. Тридцять років тій фермі було. І не скоро це відбудуєш.

Але українському фермеру не можна опускати рук. Наш фронт — понад усе працювати з максимальною віддачею. Україна — це боротьба. Колись, здається, Чорновіл сказав, що свободи без крові не буває. Зараз ми нашу свободу здобуваємо».

«Колись я займався поліграфією. Тоді ми постачали фарби і пластини для офсетного друку. Але десять років тому ця галузь перестала радувати показниками прибутковості, і я був змушений розглядати інші можливості. Мені запропонували звернути увагу на нову і на той час не дуже зрозумілу для мене сферу деревообробки, а саме – виробництво дерев'яних піддонів.

Стало зрозуміло, що в це варто вкладати гроші. В 2013-му ми відкрили компанію та назвали її «Кайзервальд» на честь місцевості, де ми розміщені. «Цісарській ліс» — це пасує. Навколо нас мальовничий парк, де я змалку любив гуляти з батьками. Але, звичайно, тутешні дерева ми не нищимо. Виробництво піддонів гарне тим, що використовує відходи від деревообробки. Це так званий «клас D» — залишки від вирубки. Вся наша сировина — легальна й українська.

Спочатку про піддони я не знав геть нічого. Досвід прийшов через набиття ґуль. Що добре, а що погано, як управляти великими виробничими командами — ти можеш дізнатися лише емпіричним шляхом. Ми навчилися швидко, і згодом в нас з’явилися експортні контракти. Основними нашими клієнтами стали польські заводи, а потім додалися споживачі у Чехії, Румунії, Австрії, Німеччині. Ми отримали міжнародну ліцензію на виробництво європіддонів UIC і постачаємо свою продукцію в Європу без посередників. Кошти інвестували в обладнання, постійно підвищували якість і нарощували кількість.

До війни ми готувалися, але все одно це був стрес і шок. 24 лютого зранку всі зібралися, хлопці пішли у військкомат. Ті, хто залишився на виробництві, шукали, як бути корисними обороні. Усвідомили, що наш фронт — працювати. Багато піддонів ми відправили на потреби Збройних Сил. Складською площею поділилися з волонтерами та релокованими підприємствами.

Зараз діємо у половину потужності. На початку війни виникали проблеми з транспортом, на митниці були постійні затори. Логістика стала дещо непередбачуваною. Це спричинило дефіцит імпортних цвяхів, але нічого — тепер закуповуємо українські. Дуже стали у пригоді наші італійські партнери. Їхні замовлення стимулювали нас працювати далі на експорт вже з 7-го березня. Ми справляємося, залучаємо валютну виручку для української економіки. Але ж попереду зима. На енергосистему країни чекають важкі випробування. Прогнозувати можливості складно. Тому ми поки що не прагнемо брати забагато контрактів.

Я не розумію деяких українських бізнесменів, які нині відсиджуються десь за кордоном, скажімо, в Іспанії чи на Кіпрі. Ми розірвали з такими ділові стосунки з етичних міркувань. Бути підприємцем — це приймати ризики. Особливо — в Україні. Мій драйв — продовжувати і не здаватися. Наша компанія має багато планів. Наступного року ми хотіли б завершити автоматизацію виробничих процесів і перейти на багатозмінну роботу. І наша галузь, і наш регіон будуть розвиватися. Віру в це дає Армія України».

«Підприємство «Львівські пропозиції» вже двадцять три роки займається керамічною плиткою. Спочатку це були гуртові продажі, але зараз є і роздрібні. В нас є власна мережа магазинів. Ми входимо в п’ятірку найбільших імпортерів іспанської кераміки. Працюємо і з якісними українськими виробниками. Багато експортуємо.

Після початку повномасштабної війни ринок просів. Багато великих міст майже нічого не замовляють. Тривоги та сирени теж впливають на продажі. Можна сказати, попит залишився від Львова до Києва. Найкраща наша глина для виготовлення кераміки, що забезпечувала внутрішні потреби та постачалася до Європи, — з Дружківки, що під Краматорськом. Там нині неспокійно. Вітчизняні керамічні фабрики зупиняли виробництво майже до літа. Утворився дефіцит саме на українську плитку. Тим часом у західних областях бізнес вирує. Всі переїхали сюди. Купують квартири, роблять ремонти. Ціна на плитку суттєво зросла. Ці фактори вирівняли наші доходи.

 Попервах були проблеми з тим, що застрявали контейнери у порту румунської Констанци. Тому ми перейшли з морського транспорту на автоперевезення. Це, звичайно, дорожче. Через невизначеність майже всі сьогодні перестали купувати на склад — тільки під замовлення. Втім, наші плани не змінилися. Хіба що відкоригувалися. Ми продовжуємо відкривати фірмові магазини. Відвідуємо міжнародні виставки. Після перемоги все буде відбудовуватися. Звичайно, попит на плитку зросте.

З самого початку ми багато допомагали Збройним силам. Купували автомобілі, дрони, амуніцію. Наш прем’єр-міністр сказав, що майже всі податки наступного року підуть на армію. Це означає, що український бізнес не має права зупинятися».

«Я чи не перший починав займатися зовнішньоекономічною діяльністю у Львові. Ретельно вивчав усе це. Розпочинали з імпорту яблук. Возили їх із Польщі. Поступово розширювалися — організували брокерську команду, відкрили автотранспортне підприємство.

В Корпорації «Екватор» вже двадцять напівпричепів-рефрижераторів. Побудували склади в Івано-Франківську й Мукачеві. Наш асортимент — тропічні та цитрусові фрукти. Багато уваги приділяємо імпорту бананів. Співпрацюємо з найкращими фермерськими господарствами Еквадору та Колумбії. Маємо власні камери дозрівання. Наша корпорація працює з потужними національними торговими мережами, здійснюємо доставку в торгові точки власним транспортом, який має відповідне обладнання. Є великий досвід і довіра.

Я особисто не вірив, що масштабна війна почнеться. Але коли це сталося, став думати, як підтримати людей. Бо я завжди для своєї команди більше, ніж лідер — друг, порадник. Ми як одна велика сім’я. В нас ніхто не поїхав, всі залишилися. Нині на передовій два наших співробітники. Вони отримують зарплату. Ми взагалі постійно допомагаємо ЗСУ. Як можемо, підтримуємо транспортом військову адміністрацію — робимо важливі доставки з Європи.

Дуже багато овочів ішло на продаж з Херсону. Хтось мусив цю нестачу покрити та забезпечити мережі продуктами першої необхідності. Тому ми не зупинялися ані на день. Нашим конкурентам з Києва чи Харкова було складніше. Дехто з них взяв паузу. Нині ми намагаємося збільшувати потужності та якомога більше імпортувати продукти харчування для українців попри те, що попит знижується через війну.

Хоч би як там було, ми звикли завжди фокусуватися на власній діяльності. Наші менеджери постійно моніторять ситуацію на світових ринках, прогнозують попит та пропозицію. У жовтні наші фахівці відвідали міжнародну фруктову виставку в Мадриді. Нас визначають кадри. Зберегти їх — найголовніше. 

На початку вторгнення мої німецькі партнери казали, що росія забере мій бізнес. А сьогодні вони ж пропонують відкривати спільне підприємство. Зараз велика увага до нас. Наш досвід нас загартовує. Світ чекає на українську перемогу».

«Десять років тому ми з другом заснували компанію та почали розвивати її з монопродукту — арахісової пасти. Сьогодні під брендом «ТОМ» ми випускаємо двадцять п’ять смаків. Ще додалися пасти з фундука, кеш’ю, мигдалю, волоського горіха. Наступний великий блок — солона карамель на тваринних або кокосових вершках.

З самого початку ми формували ринок під себе. Привчаємо клієнтів до культури споживання арахісової пасти. Раніше пасту купували, бо бачили, як її їдять, десь в американському кіно. Але зараз ситуація змінюється. Наша аудиторія зростає разом з нами. Українці знають та використовують рецепти багатьох смаколиків на основі арахісової пасти. 

Коли почалася повномасштабна війна, це був відчутний удар по команді. Хтось поїхав за кордон, когось мобілізували. Ринок був шокований. Ритейл оговтався лише за три-чотири місяці. Тоді ж ми відновили довоєнні обороти і були змушені поповнювати команду, заміщаючи тих, хто вибув. За весь цей час ми майже не зупинялися.

Моє захоплення — інжиніринг та фізика, тому в мене є постійне бажання автоматизувати процеси. Це зменшує собівартість продукції та ймовірність браку через людський фактор. В нас є дворічний план удосконалення виробництва. Війна ці плани не скасувала, але внесла корективи. Передусім ми закупили потужний генератор, бо звикли виконувати свої зобов’язання на 100% і не можемо залежати від перебоїв з енергопостачанням.

Але головне, що нині відбулося, — це наш перехід на новий кульовий млин. Річ у тім, що людський язик сприймає крупинки в межах 30 мікрон. Раніше, коли ви їли нашу пасту, ви їх відчували, бо фракція становила десь 80 мікрон. Кульовий млин дав можливість добитися текстури у 20 мікрон. В арахісовій пасті за таких умов вивільняється більше ароматичних речовин, зменшується в’язкість та поліпшується смак. 

Ми дуже трепетно ставимося до побудови та просування бренду «ТОМ». Люди йому довіряють. Ми маємо бути максимально щирими з клієнтом, тому постійно орієнтуємо на це команду. А найскладніше — це робити продукт, що із місяця в місяць, із року в рік буде однаково крутим. 

Ми з Михайлом, моїм бізнес-партнером, віримо в Україну, в її економіку, в людей. Після перемоги буде великий приплив інвестицій. Ми — прибічники безперервного розвитку. Ми побудуємо українську компанію світового рівня». 

«Я засновник мережі автосервісів PRO.СТО.UA. До того займався продажем автомобілів. Новий бізнес почався з болю. Біль був у тому, що в нас не було де ремонтувати автомобілі, які ми продавали. Тому я відкрив маленький гараж на два підіймачі. Спочатку це був невеличкий напрям. Але згодом ми масштабувалися, і напрям став основним. Нині ми добре представлені в західних областях України. Це передусім Львів, Ужгород та Івано-Франківськ.

Війна нас сколихнула. Звичайно, ніхто її не очікував. Ми не вірили, що вона станеться. Ми не готувалися, і це був стрес. Ми законсервували свій бізнес, але лише на три дні. Майже відразу зрозуміли, що мусимо працювати і продовжувати надавати свої послуги. Адже машини ламаються завжди.

Але до всього цього була вагома поправка. На нараді ми одностайно вирішили, що маємо допомагати Україні. З тих пір ми багато ремонтуємо безкоштовно — військові та поліцейські автомобілі. Наші вміння необхідні країні і людям.

Вся наша команда налаштована на перемогу. Нас більше ніж сотня. Нас єднають спільні цінності, які засновані на дружбі та взаємній підтримці. Кожен з нас важливий на своєму місці. Я передусім — підприємець. Я маю генерувати кошти, створювати робочі місця, поліпшувати сфери, в які заходжу. Це рухає мене щодня. 

До початку великої війни ми планували відкриватися в Києві і далі масштабуватися в центральних та східних областях. Але на сьогодні ми розуміємо, що в найближчі декілька років, на жаль, ми не зможемо цього зробити. Ми обов’язково продовжимо розвивати нашу мережу в західній частині України. 

Ситуація стимулювала наше бажання виходити на зовнішні ринки. Ми хочемо представляти нашу мережу за кордоном і зароблені кошти інвестувати знову в Україну. Вже наступного року маємо намір відкрити перший філіал в Об’єднаних Арабських Еміратах. Нас зустрічають позитивно. Українці здатні давати високу якість продукту.

Ми — українські підприємці, і ми ніколи не здаємося. Якщо вимикають світло — ми вмикаємо генератор. Наша суперсила — це позитивна віра в завтрашній день. Важчі часи породжують сильних людей. Тому після війни український бізнесмен стане однозначно міцнішим. І ми будемо набагато щасливіші. Нам всім це необхідно». 

«Ми починали з одного буса. Розвозили на ньому по ресторанах українську моцарелу. Можна сказати, робили те, що всі і без нас роблять. Але ж у цьому перспектив — нуль. Щоб заробити, треба лізти туди, куди інший не полізе.

Вирішили шукати унікальний асортимент. На старті в нас не було портфеля. Ми були нікому невідомі. Вкладали власні гроші у справу. Вже все своє продали, що можна було продати. А знайти банк для кредитування було не так-то просто. Тоді пощастило з Банком Львів — швидко знайшли спільну мову. В «Смаковіту» повірили.

З тих пір наша головна специфіка — у постачанні особливого товару. Возимо його з усієї Європи. В кожній країні своя фішка. Ось нещодавно знайшли, наприклад, польські тостові сири. Продукт є цікавим і смачним. А до того ж — таким, щоб і заробити було можна, і споживача ціна приваблювала. Це непросто, але нам вдається. Завдяки цьому маємо партнерів у всій Україні — великі торгові мережі.

Коли спалахнула війна, треба було втримати те, що мали. Імпортери висловлювали співчуття та нагадували про інвойси. Все прив’язалося до євро. Минулого лютого вирував армагедон — всі запасалися всім. Але швидко купівельна спроможність українців впала. Люди стали економити. І вже весною камамбер ніхто не брав. Тоді ми свій бус, на якому всю справу розпочинали, завантажили великою партією камамберу, кількома дронами і ще дечим цікавим — і відправили на фронт. 

Бізнес — це ризик. Сьогодні втратиш, завтра надолужиш. В кожній мережі — післяплата. Все треба ретельно обрахувати. Націнка має бути справедливою. Особливо тепер, бо інакше — це мародерство. Ми тільки молока возимо по п’ятнадцять фур на місяць. Розмовляємо з вами, а на склад прийшло п’ятдесят тонн продуктів. 

Щоб втілювати ідеї та плани, потрібні обігові кошти. Зараз отримали свіжий кредит без застави з гарантією США. Ми починали з вузької стежки. Нині в нас — дорога. А хочемо ми — автобан. Команда досвідчена, завжди у пошуках інноваційних, технологічних та комерційних рішень. Ми повинні тримати темп щодня. Що ми й робимо сьогодні!

Наша країна переможе, і до нас підуть великі інвестиції. Люди зрозуміють: ми можемо жити та працювати інакше. Так буде. Головне — нічого і нікого не боятися».

«Компанія «Металіка профіль», яку ми заснували разом із чоловіком, вже десять років на ринку покрівельних матеріалів з листового металу. В 2021 році на об’їзній Львова ми збудували новий завод, що значно збільшило наш асортимент та поліпшило логістику продажу продукції до сусідніх областей. Цього року планували відкрити новий корпус та розширюватися.

Коли розпочалося вторгнення, спочатку був страх: за сім’ю, за дітей. В перші дні я з маленькою донькою поїхала до Польщі, проте ми швидко повернулися. Саме за кордоном я відразу зрозуміла, як сильно люблю Україну — землю, де я міцно стою на ногах, де я творю і будую і за яку я відповідаю. Тож щодуху з працівниками включилися у волонтерство. Ми віддали свій склад та автопарк для гуманітарних вантажів. Купили і передали Збройним Силам позашляховик. Допомагаємо з усіх сил і зараз.

У нас працюють 30 людей. Це і не багато, і не мало. Декого з чоловіків призвали до армії. Тому робочі місця ми надали тимчасовим переселенцям — фахівцям з Харкова. Наша сировина — на 90% імпортна. У березні був момент, коли металопрокат виключили з критичного імпорту, тому нам було важко розрахуватися з іноземними постачальниками. Ми вперто писали про цю проблему листи до Кабміну. Було приємно, що держава нас почула. 

Навіть у буремні часи ми маємо не зупинятися, дбати про команду, зберігати її та разом йти вперед крок за кроком. Ще у лютому ми виробляли десятки тисяч квадратних метрів продукції на місяць. Нині обсяги значно впали, а географія збуту через бойові дії зменшилася. Ми стали менш дохідними, але наше головне завдання — втриматися на конкурентному ринку. Це означає, що ми маємо докладати ще більше зусиль. Ми хочемо бути присутніми не тільки у західних областях, як раніше, а й по всій Україні. Задля цього активно рекламуємося та поглиблюємо співпрацю з архітектурними бюро. В нас є навіть секретна ідея для експорту.

На сьогодні найактуальніший вид продукції — несучі профілі. За цією позицією ми у п’ятірці найбільших вітчизняних виробників. Несучі профілі всебічно використовуються для великого будівництва. Віримо та знаємо: те, що ми робимо, допоможе відбудувати нашу країну. 

Наш досвід нас загартовує. Ми повністю готові відновлювати державу. В нас великий запас потужності. Все буде Україна!»

«Наша історія почалася вісім років тому. Тоді ми й обрали напрям електроінструменту. Основна наша діяльність — дистрибуція. З нами співпрацюють будівельні магазини, гуртові ринки, заводи, виробництва. Вже три роки, як ми вирішили стати ближчими до кінцевого споживача та розвивати роздрібні продажі.

Здобували ми досвід як франчайзі великої мережі магазинів електроінструментів. Перейняли принципово новий підхід до роботи. Сьогодні ми прагнемо не просто проконсультувати клієнта, а й виявити його потребу —  зробити все, щоб кожен був задоволений. 

Наш принцип — постійний розвиток та рух вперед. Ми дуже амбітні. Кожного дня знаходимо, що вдосконалити.

Що допомагає ставати кращими? Віра в себе, віра в команду, віра в продукт. Ми відчули сили, і у жовтні 2022 року запустили власний роздрібний магазин будівельного інструменту «Кувалда». Нині активно просуваємо його онлайн. Знімаємо товарні огляди та викладаємо на «Ютубі». Хочемо не просто, як на ринку, продати генератор або дриль, а дати людям розуміння: як користуватися, як обслуговувати, як доглядати. Інвестуємо в сервіс та комфорт. Щоб здійснювати плани швидше  — залучили кредитні кошти з гарантією від американського уряду. Така позика беззаставна, у гривні, те, що треба для підприємця.

Рік тому, після 24 лютого, ми зупинилися майже на місяць. Втім, у березні зрозуміли: треба повертатися до праці. Країна має отримувати податки у бюджет, а люди — зарплатню.

Треба було хутко витягувати людей із психологічної ями, зі стресу. Вже у квітні ми перезапустилися. Війна зробила так, що багато фахових людей позбулися своїх колишніх місць роботи. І ми змогли якісно посилити команду вмотивованими спеціалістами.

Весь минулий рік доводилося діяти за ситуацією. Виникав ажіотажний попит на окремі позиції. Наприклад, на газові плитки, саперні лопати чи ті самі генератори. А були дні повного затишшя. Бувало таке, що віддавали волонтерам половину дефіцитної партії безкоштовно. Кожний мав допомагати чим міг.

У нашому бізнесі яскраво виражена сезонність. Взимку будівельна активність скорочується до 40%. Припустимо, вам треба закупити велику партію бензопил. Але в січні їх продасться тільки п’ять штук. Треба десь взяти гроші, щоб вкластися в розгалуження асортименту. Якщо в тебе немає тата-депутата, то треба шукати джерела фінансування. Сидіти та бідкатися — не варіант. Тому співпрацюємо з банком, який швидко реагує на наші потреби. 

Щоб крокувати вперед, треба невпинно змінюватися. Варто постійно вчитися, але разом з тим робити своє і ніколи не знижувати планку. Тяжко тим, хто на фронті, тим, хто захищає нас ціною власного життя. А в нас тут  — то просто труднощі. Найрадісніший день обов’язково настане. І всі наші мрії точно здійсняться».

«Я співвласник та співавтор інноваційного бізнесу Green Wave Organic в сфері народного господарства. Ми впроваджуємо комплекси вертикального вирощування зелені й овочів. А почалося з того, коли ми зрозуміли: галузь ця майже не існує в Україні. Здавалося б, українці — нація землеробів. Ми люди землі, що здатні нагодувати цілий світ. А зелень і овочі в нас — привізні.

Ми відразу вирішили: будемо створювати найкрутіший і виключно український продукт. Стартували під час війни. По Золочеву були ракетні прильоти. Існувала можливість перезапуститися в Польщі. Але нашим вибором було працювати в своїй країні — повним ходом і до переможного кінця. Ми як та рослинка: вона хоче жити і живе.

Ми культивуємо виключно органічні продукти. До здорового харчування українці тільки звикають. Але, згадаємо, наші бабці нам готували борщі з кропиви та лопухів. Тобто така традиція в нас була. На жаль, багато чого важкого та хибного було нав’язано за часів радянщини. Споживання у правильному напрямку змінюється поступово. Можна сказати, ми повертаємося до підходу предків.

Сьогодні тільки у Львові більш як сто ресторанів, які беруть зелень у нас. Це і салат, і базилік, і мікрогрін. Ми активно співпрацюємо з найкращими бренд-шефами. Насолода від якісної їжі — це цінність, яка має бути доступною кожному.

Наша ціль — ще більший оборот продукції, свіжа зелень у кожній оселі. Технологія, яку ми розробили — унікальна. Ми використали найкращі світові напрацювання і створили інноваційний алгоритм, що дає надзвичайно потужний результат. З кожного квадратного метра нашого тепличного комплексу ми виготовляємо один кілограм зелені щодня. Це багато. Наші нідерландські колеги кажуть, що ми учетверо ефективніші за них. Але ми тільки починаємо. На підході — перець, огірки, помідори. Незабаром ми дамо промисловий об’єм.

В нас грандіозні плани партнерства із грандами вітчизняного бізнесу. Наші інноваційні тепличні комплекси зі свіжими овочами та зеленню з’являться в мережах автозаправних станцій та у фудкортах будівельних гіпермаркетів. Уявіть, замість не дуже здорових хот-догів люди зможуть вибирати корисні салати, що виготовлені прямо з грядки. Розвиваємо також напрямок фармакології і косметології, адже наше обладнання дає змогу вирощувати лікарські трави. Ми послідовно втілюємо горизонтальну модель співпраці. Надаємо всі можливості та комплексні рішення для дочірніх теплиць там, де вже сформовано ринок для нашого продукту. І він є майже безмежним.

Проте мало мати проривну ідею. Момент, коли утворюється наукова перевага, варто використовувати максимально ефективно та миттєво масштабуватися. А для цього потрібен широкий доступ до фінансування. Нам дуже сподобалося спілкуватися з командою Банку Львів. Ми відразу намітили простір можливостей. Все зрозуміло і просто: запускаємося, демонструємо прибуток, отримуємо фінансову підтримку для розвитку.

В Україні неймовірний потенціал. Ми дуже адаптивна нація. Я сам особисто знайомий з багатьма талановитими людьми. Їм потрібна віра в те, що держава також хоче, щоб ми розвивались, щоб наші найкращі продукти експортувалися під українським прапором. Ми відчули поклик і розпочали рух до змін, який є неминучим. Сама війна нас змушує до цього.

Війну неможливо виграти без тилового ресурсу. Зброя — це наслідок економіки. Сильна країна – це передусім сильна економічна країна. І ми, підприємці, мусимо докладати наші зусилля саме тут. От така історія».

«Чотирнадцять років тому ми купили теплицю. Стартували з двох камер з вирощування грибів. У серпні 2009 року в нас з’явився перший гриб. З самого початку ми займаємося білою печерицею. Але хочемо збільшити асортимент і зараз тестуємо гливу — із цікавістю досліджуємо її властивості.

Десь до 30% нашої продукції постачаємо у торговельні мережі. Решту — на оптовий ринок «Шувар». Раніше працювали там через посередників. Згодом вирішили торгувати самі і минулого грудня відкрили власний магазин. Наша пропозиція особлива: ми ретельно калібруємо гриби, складаємо їх рядочками. Наш продукт у народі вже встигли прозвати «укладанкою». Коли чуємо на ринку «укладанка», то вже знаємо — це точно до нас. Естетика для українців має значення.

Всім відомо: щоб співпрацювати з великими мережами, треба надавати їм стабільні обсяги поставок. До цього ми довго йшли. Щоб інтенсифікувати виробництво, ми перейшли на закупівлю дорожчого якіснішого  компосту, запустили дванадцять вирощувальних камер, комп’ютеризували процеси, поліпшили вентиляцію, автоматизували полив. Нарешті, досягли необхідних потужностей…

Це сталося у січні 2022 року, якраз напередодні війни. Коли вона почалася, ринки одночасно закрилися — нічого не продавалося взагалі. В нас нагромадилася велика кількість грибів. Десь шість-вісім тонн, які незрозуміло куди було діти. Скажу чесно, відчували паніку та шок.

В перші дні багато свіжих грибів ми роздали людям. Розповсюджували їх по школах, інтернатах, прихистках, де скупчувалися біженці. Щоб нічого не зіпсувалося, наші працівниці вдень різали гриб, вночі маринували — згадую, тоді було важко дістати пластикові відерця. Отриману консервацію ми хутко везли на пункти збору харчів для армії.

Втім, ми опанували себе та почали виходити на заводи з переробки. Вже наприкінці березня ринок почав потроху оживати. Але відразу постала нова проблема. Гаразд, гриб ми не змарнували. Але де взяти фінансування, щоб закупити сировину? Ми не могли собі дозволити зупинятися ані на день. Добре, що долучився Банк Львів і цю проблему ми швидко розв’язали.

Ще минулої весни в Києві виник великий дефіцит грибів. Через напад місцеві виробництва зупинилися або навіть були частково зруйновані росіянами. Взимку багато ферм зазнали збоїв через ракетні удари по енергетичній інфраструктурі. Таким чином, у столиці утворився вільний попит. Тоді ми його задовольнили, стали постачати гриб киянам. 

Я отримую справжнє задоволення, спостерігаючи, як гриб росте. Постійно думаю, чи має він росу, чи оптимальний для нього клімат. Стільки років культивую печерицю, а продовжую невпинно вчитися. Я бачу в нашому бізнесі перспективи.

В першу чергу нам всім потрібна перемога. Але жити треба вже зараз. Варто вірити в себе і рухатися далі. І тоді в нас обов’язково все буде добре».

«Мене звати Юрій Фільц. Я лікар-психіатр і я є засновником та директором клініки IQMED. Наша місія — впроваджувати культуру цілісного лікування заради запобігання хронічних захворювань. Простіше кажучи, ми прагнемо спостерігати одного пацієнта кількома фахівцями. Бо медицина на сьогоднішній день чим далі, тим більше розгалужується на підпрофесії.

В нас лікарі є достатньо молодими. Вони орієнтуються на сучасні тренди і стандарти. Для нас важливо залишатися клінікою доказової медицини. Клініка є терапевтичною. В нас немає хірургії. Працює лабораторія. Але головна наша перевага — фокус на ментальне здоров’я. Безумовно, без нього ніхто не може почуватися добре.

З початком війни ситуація, звичайно, погіршилася. Ми втратили багато спеціалістів — жінок, що виїхали з дітьми за кордон. І рік тому в нас панував певний адміністративний хаос. Кожного дня ми закінчували чимось іншим, ніж планували.

Але ми — лікарі. В нас не було можливості гаяти час на процеси. Ми мусили виконувати свій обов’язок — допомагати тут і зараз. До Львова від війни тікали люди. Були дні, коли лише залізницею сюди евакуйовувалися по сто тисяч українців. Багатьом із них потрібна була не тільки медична, а й психологічна підтримка. Ми безкоштовно працювали із сотнями людей. Бракувало ліків і обладнання. 

Ми зрозуміли, що, по-доброму, нас самих надовго так не вистачить. Від колег дізналися, що стартують грантові ініціативи. Однією з них була програма Oxfam, яка у партнерстві з Банком Львів надавала допомогу бізнесам, що підтримують внутрішньо переміщених осіб. З Банком Львів ми склали спільне бачення на фінансування нашої операційної діяльності.

Ми отримали максимально можливу суму гранта. Це дасть змогу нам додатково забезпечити безоплатною медичною допомогою щонайменше п’ятсот пацієнтів. Завдяки цьому сьогодні на візити до шелтерів від нас виїжджає кардіолог, ендокринолог, гінеколог. Також їде медсестра, яка робить аналізи.

Люди, що пережили жахіття війни, на жаль, не дуже готові про це говорити і не надто схильні звертатися до медиків. Повсюдно загострилися ментальні проблеми — ресурс дуже швидко вичерпується зараз. Окрім терапевтів, вкрай потрібні і психіатри, і психологи. Їх треба навчати та готувати.

Є просте визначення від Всесвітньої організації охорони здоров’я. Здоров’я — це стан не тільки повного фізичного, а також і ментального добробуту. Кожен має жити вільно та займатися тим, що йому до душі, — бути щасливим. На своєму місці ми б’ємось щодня за здоров’я українців. Це наш посильний внесок у перемогу. У щастя України».